Гра зі злом. Як 90 років тому в Німеччині до влади прийшов Гітлер

Рівно 90 років тому, 27 лютого 1933 року в Берліні спалахнула будівля парламенту Німеччини - Рейхстагу.

У підпалі звинуватили комуністів, після чого було ухвалено надзвичайні закони, що фактично ліквідували демократичну систему влади Веймарської республіки. Це дало старт встановленню нацистської диктатури та відкрило шлях до початку найкривавішої війни в історії людства – Другої світової.

Майже місяць тому - ввечері 30 січня 1933 року фюрер Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії Адольф Гітлер провів перше засідання уряду Німеччини, главою якого його було призначено кілька годин тому. Посаду рейхсканцлера йому вручив особисто президент Пауль фон Гінденбург.

Однак тоді ніхто не сприймав Гітлера всерйоз і не вважав, що нацист прийшов до влади. Їм дісталося лише два місця в уряді (крім поста канцлера). Сам фюрер був оточений щільною групою віце-канцлерів і міністрів на чолі з Францом фон Папеном з-поміж респектабельних німецьких політиків, які поглядали на нього зверхньо і всім своїм виглядом давали зрозуміти, що саме вони керують Німеччиною, а не лідером нацистів.

Але ця ілюзія зберігалася недовго і розвіялася після 27 лютого, коли Гітлер вирвався з-під опіки і почав будувати свою диктатуру.

І з того часу історики сперечаються – як і чому взагалі нацисти змогли опинитися при владі у найбільшій країні західної Європи?

Хоча всі документи того періоду вже стали надбанням гласності, єдиної думки з цього питання досі немає.

Насамперед тому, що в історичних дискусіях досі превалюють легенди, які в різні часи створювалися на догоду політичному моменту і не мали стосунку до реальності.

Легенда №1: змова капіталістів

Навіть, за її назвою, зрозуміло, що створили таку версію комуністи. У радянські часи вона була єдино правильною в СРСР.

Більше того, у ліволіберальній літературі Заходу і сьогодні нерідко зустрічаються твердження про те, що ключову роль у приході Гітлера до влади відіграв великий бізнес, який віддав перевагу стабільності диктатури над хаосом демократії.

Як і будь-яка серйозна легенда, вона має під собою деякі підстави, які просто роздмухуються до абсолюту. Справді, до початку 1933-го демократія у Німеччині перетворилася на політичний хаос, який завжди збільшує кількість прихильників диктатури. Ось тільки великий бізнес, та й загалом німецька еліта, якщо когось і бачила в ролі диктатора, то точно не "єфрейтора-вискочку" Гітлера. Вона хотіла повернення за часів Німецької імперії, яка існувала до Першої світової війни.

І серед промислових і фінансових діл Веймарської республіки було зовсім небагато вірних прихильників Гітлера та його націонал-соціалізму. Найвідомішою фігурою серед них був сталевий магнат Фріц Тіссен. Зате набагато відоміший олігарх Густав Крупп навіть в останні дні січня 1933 року вмовляв президента Гінденбурга не робити Гітлера канцлером.

У чому правда "бізнес-версії" приходу нацистів до влади, то це в тому, що гроші для НСДАП давали багато хто, і Тіссен виконував функцію "гаманця" партії, збираючи пожертвування бізнесу і передаючи їх керівництву націонал-соціалістів. Тільки ця правда видається правдоподібною за рахунок замовчування того факту, що великий німецький бізнес спонсорував усі партії Веймарської республіки.

Навіть Компартія Німеччини, яка фінансувалась Комінтерном і виступала проти капіталістів, періодично отримувала допомогу від певних бізнес-кіл – наприклад, коли її акції били конкурентами цих бізнес-кіл. Так, що проводилася 1926 року комуністами і соціал-демократами кампанія за націоналізацію юнкерських маєтків, що розорилися (тобто маєтків великих поміщиків часів імперії) відкрито підтримувалася пресою "нової буржуазії" Веймарської республіки.

Щодо решти партій, то їм взагалі нічого не заважало брати гроші у великого бізнесу, і лише самі олігархи визначали, кому дістанеться більше, а комусь менше. І ось тут цікавий факт: восени 1932 року, за кілька місяців до приходу Гітлера до влади, Тіссен отримав від олігархів команду припинити фінансування НСДАП.

Чому? Відповідь на це питання, власне, і пояснює реальні політичні уподобання великого бізнесу. Насправді йому імпонують партії, які забезпечують максимум економічної свободи, мінімум соціальних зобов'язань та політичну стабільність. Очевидно, що партія Гітлера, котра широко практикувала у своїй пропаганді соціал-популізм, цим параметрам не відповідала.

Натомість їм повною мірою відповідав уряд Франца фон Папена, створений 1 червня 1932 року з представників старої німецької еліти, який своїм головним противником бачив профспілки і вжив низку жорстких антисоціальних заходів.

Коли цей уряд призначався, Гітлер пообіцяв йому підтримку. Однак після виборів націонал-соціалісти зіграли у свою гру: завдяки їхньому фактичному союзу з комуністами уряд фон Папена отримав вотум недовіри у новому парламенті.

Саме цей факт і призвів до того, що напередодні парламентських виборів у листопаді 1932 року скарбниця партії Гітлера виявилася порожньою, про що свідчать відчайдушні записи в щоденнику головного пропагандиста і політтехнолога НСДАП Йозефа Геббельса.

У січні 1933 року ситуація змінилася, але про це скажемо трохи згодом окремо. Зараз важливо відзначити головне: великий бізнес Німеччини зовсім не горів бажанням привести Гітлера до влади, хоча й був не проти використовувати його для вирішення своїх завдань і для боротьби з комуністами.

Гітлера бачили у ролі лише молодшого партнера в Папена чи іншого подібного ставленика німецьких еліт. Але вийшло інакше.

Легенда №2: Приходу Гітлера до влади сприяли комуністи

Поки в Радянському Союзі з 1930 років і до його розпаду пропагували версію про Гітлера як ставленика великого капіталу, на Заході (особливо після початку холодної війни 1946-го) пустили в хід версію про те, що нацистів до влади привели комуністи.

Закінчений вигляд вона набула у знаменитій книзі Віктора Суворова "Криголам". Суть полягала в тому, що Кремль уже в 1920-і роки почав вести Гітлера до влади і, зрештою, навів: 1928-го на конгресі Комінтерну оголосили головним ворогом – соціал-демократів, а 1932-го не дав об'єднатися СДПН та КПГ, які разом мали більше голосів у Рейхстазі, ніж НСДАП.

Все перераховане у попередньому абзаці – правда. Але, знову ж таки, за рахунок умовчання зведена в абсолют, а тому не має нічого спільного з реальністю.

Щоб зрозуміти логіку дій КПГ і Кремля, що стоїть за нею, потрібно подивитися на те, ким насправді була в їхніх очах СДПН.

Соціал-демократи посідали перше місце на всіх парламентських виборах Веймарської республіки з 1919 до 1930 року, а з 1918 по 1925 рік ще мали свого президента. Скільки разів за цей час вони пропонували комуністам створити ліву коаліцію для "захисту інтересів трудящих"? Відповідь: жодного разу.

Виступаючи з лівими гаслами, соціал-демократи після виборів постійно входили до коаліції із партіями центру – тобто з партіями великого бізнесу.

При цьому своїми головними політичними ворогами вони вважали комуністів, які "відкушували" у СДПН електорат.

Комуністи платили соціал-демократам тією самою монетою.

Іноді боротьба двох партій призводила до кривавих подій - наприклад, знаменитий розстріл контрольованої соціал-демократами поліцією Берліна комуністичної демонстрації 1 травня 1929 (відомий як Блутмай - "кривавий травень").

Тому не дивно, що Комінтерн називав СДПН та родинні їй партії інших країн Заходу головними ворогами та "соціал-зрадниками". А в документах Х пленуму Виконкому Комінтерну, що відбувся у липні 1929 року, використовувався термін «соціал-фашизм».

Але тоді загроза з боку нацистів ще не здавалася сильною. Але все почало змінюватися з початком Великої депресії, коли популярність гітлерівської партії почала швидко зростати.

Вже на початку червня червня 1930 року – за три місяці до парламентських виборів – ЦК КПГ прийняв постанову про боротьбу проти фашизму. Чи не "соціал-фашизму", а саме фашизму. І у передвиборчій "програмі національного та соціального звільнення німецького народу", опублікованій компартією, головним ворогом називалися націонал-соціалісти.

У березні 1932 року у Німеччині проводяться президентські вибори. Там соціал-демократи, замість створення єдиного лівого фронту, вирішують підтримати чинного президента Гінденбурга, і комуністи висувають власного кандидата – Ернста Тельмана.

Ситуація є неоднозначною, оскільки СДПН підтримала Гінденбурга, з одного боку, не маючи власного яскравого кандидата, з іншого – щоб не допустити приходу до влади Гітлера; Проте факт залишається фактом: соціал-демократи знову блокуються із центром, а чи не з комуністами.

Проте КПГ і після цього робить крок назустріч. У квітні обирають ландтаг (парламент) головної німецької провінції – Пруссії; перше місце – у НСДАП, але більшості вони не мають, і комуністи на виборах голови ландтагу підтримують кандидата від соціал-демократів, щоб не пройшов кандидат від нацистів.

А в липні того ж таки 1932 року обирають рейхстаг – парламент Німеччини. На передвиборчих плакатах СДПН під час виборів на одну дошку ставлять нацистів із комуністами, а іноді ще й із урядом Папена. Це не означає, що передвиборна агітація КПГ була лояльнішою – це лише означає, що вина соціал-демократів у відсутності союзу з комуністами, як мінімум, не менша.

Проте справа не лише у соціал-демократах. У ландтазі Пруссії союзу СДПН та КПГ справді вистачило, щоб запобігти приходу до керівництва нацистів, однак у рейхстазі Німеччини ситуація була інша.

Напередодні приходу Гітлера до влади в німецькому парламенті СДПН і КПГ разом мали 221 мандат із 584 – більше, ніж у націонал-соціалістів, але набагато менше необхідних 50%+1 голос. Між цими партіями був буфер із партій центру та поміркованих націоналістів, і ніхто з цих буферних партій не те що не розглядав КПГ як частину можливої коаліції, а й не звертався до комуністів за підтримкою (при тому, що з нацистами цей "буфер" вів переговори щодо створення коаліції дуже активно).

Зараз часом говорять про те, що Компартія Німеччини мала пожертвувати своїми політичними амбіціями і віддати голоси будь-якому уряду, в якому не буде НСДАП (у нацистів та комуністів у двох Рейхстагах, які обиралися на виборах у 1932 році, на двох було більшість голосів і уряд не могло нормально функціонувати без підтримки як мінімум однієї з цих партій), а не грати час від часу разом із нацистами на підрив позицій уряду (як це сталося з вотумом недовіри уряду Папена у 1932 році, але про це нижче).

Проте взимку 1933 року не було такого проекту, за який гіпотетично могли проголосувати комуністи. Питання про прихід Гітлера до влади вирішувалося не в рейхстазі, а за лаштунками, і КПГ у цих процесах жодної ролі не відігравало.

Про те, які були проекти взимку 1933 року, – пізніше. А тут має сенс на завершення привести один факт: 30 січня 1933 року, в день оголошення Гітлера рейхсканцлером, комуністи звернулися до соціал-демократів і християнських профспілок із пропозицією провести загальнонімецький страйк і тим самим спробувати зірвати прихід нацистів до влади (подібним способом 1920-го) було зірвано правий путч проти Веймарської республіки). Відповіді на пропозицію КПГ не отримала.

При цьому, безумовно, боротьба двох найбільших лівих партій Німеччини одна з одною сприяла приходу до влади Гітлера. Але вина соціал-демократів у цьому не менше, ніж у комуністів.

Виникала ця проблема з того, що ні соціал-демократи, ні комуністи до останнього моменту не усвідомлювали масштабу загрози з боку нацистів і, як і раніше, незважаючи на свою антифашистську риторику, були сконцентровані на політичній боротьбі один з одним за лівого виборця. Вважаючи це більш важливою справою, ніж недопущення до влади нацистів за будь-яку ціну (тим більше ті ж комуністи демонстрували хорошу динаміку на виборах до Рейхстагу і могли думати, що час грає на них).

Знову ж таки – дуже поширений сюжет в історії, коли внутрішньовидові політичні розбірки не дають адекватно розпізнати головну загрозу та об'єднатися для її запобігання.

Окови Версаля

Якими були справжні причини приходу Гітлера до влади? У таких ситуаціях, як завжди, їх – цілий комплекс, і поділяються ці причини на об'єктивні та суб'єктивні.

Об'єктивною причиною ще з 1919 року був Версальський договір, про який уже у дні його підписання говорили, що він закладає міну під світ у Європі. Проблема "Версаля" полягала в тому, що він став результатом не дуже вдалого компромісу між Британською імперією та Францією, який і створив ґрунт для подальших подій.

До 1919 Париж і Лондон вже фактично перестали бути союзниками, оскільки їх повоєнні інтереси розходилися в протилежні сторони. Щоправда, обидві країни-переможниці однаково прагнули німецької та османської спадщини на інших континентах (і її успішно поділили), але майбутню Європу вони бачили зовсім по-різному.

Франція вважала, що Німеччину потрібно знищити, розділивши на дрібні держави (як це було до 1870 року) і тим самим запобігши можливості реваншу.

Британія ж була вірна своєму принципу "розділяй і володарюй"; для неї найгіршим варіантом було саме знищення Німеччини, при якому повноцінним господарем Європи ставала Франція. Тому Лондон вважав за краще позбавити німців колоній та військової могутності, але зберегти їм економіку та дозволити жити нормальним життям західної демократії.

Результатом торгів став компроміс між двома позиціями: Німеччину зберігають, але позбавляють частини територій та обкладають величезними репараціями. І вийшла країна, яка в перші ж роки свого існування поринула у жорстоку економічну кризу та гіперінфляцію, та ще й із моральною травмою від втрати частини своїх земель.

Нині вже не секрет, що жоден німецький уряд (навіть лояльні до Заходу соціал-демократи) фактично не визнавав відторгнення Рейнської області та відбору "польського коридору", яким Східну Пруссію відокремили від решти Німеччини, як і обмежень на озброєння країни.

Тому Веймарська республіка таємно озброювалася за допомогою СРСР (який витягував із цього свою користь), і було лише питанням часу, коли в Берліні з'явиться уряд, який поставить питання про відмову від Версальського договору та репарацій.

Інша річ, що це необов'язково мала бути тоталітарна нацистська диктатура Гітлера з його расовою теорією. І в 20-х роках такий варіант здавався взагалі вкрай малоймовірним. Але тут уже свою роль відіграли суб'єктивні фактори, в яких ключову роль відвели лише п'ять політикам.

Це – президент Німеччини Пауль фон Гінденбург, лідер НСДАП Адольф Гітлер та його перший заступник у партії Грегор Штрассер, а також два останні канцлери Веймарської республіки – Франц фон Папен та Курт фон Шлейхер.

Президент із імперією в серці

Трагедія Веймарської республіки була в тому, що на чолі її стояла людина, яка ненавиділа її. Пауль фон Гінденбург був генералом Німецької імперії, очолював східний фронт у Першій світовій, а згодом генштаб німецької армії в останні роки війни.

Жоден військовий старого гарту – особливо аристократ із приставкою "фон" – не міг спокійно ставитися до Веймарської республіки, якої залишили армію (рейхсвер) чисельністю 100 тисяч осіб без авіації та танків. Гінденбург був винятком.

І коли в 1925 році помер президент від соціал-демократів Фрідріх Еберт, Гінденбурга обрали президентом такі ж, як він, - ті, хто ностальгував за старою Німеччиною в межах 1914 року, за старою армією або за старим порядком з його стабільністю та сильним соціальним захистом .

Виходячи зі свого світогляду, Гінденбург зі всіх впливових партій вважав своєю лише одну - Німецьку національну народну партію, яка, хоч і містила в назві слово "народна" (втім, німецьке Volk має дещо інший зміст, ніж "народ", поєднуючи у собі поняття "народ" і "нація"), насправді була партією старої німецької аристократії, яка так само ностальгувала за часів імперії.

Проблема в тому, що її максимальним результатом були 19,5% на парламентських виборах 1924-го, і з того часу цей результат лише знижувався. Тому Гінденбургу, як президент, довелося терпіти соціал-демократичні уряди 1925-30 років, а з 1930 року робити ставку на уряди від партії "Центр" – тобто головної партії великого бізнесу.

Сірий кардинал у мундирі генерала

Саме 1930 року в оточенні президента з'явилася нова людина – Курт фон Шлейхер. У 1920-ті, будучи людиною, близькою начальнику Генштабу рейхсверу Вільгельму Гренеру, Шлейхер керував таємною співпрацею з СРСР. Коли Ґренера 1928-го призначили міністром оборони, пішла вгору і кар'єра Шлейхера, який, по суті, став посередником між армією та політиками.

А потім він і сам перетворився на впливового політика, чому сприяв доступ до секретної інформації армійської розвідки – "Абвера", – яка мала чимало компромату і на німецьких партійних діячів.

1930-го Шлейхер близько зійшовся із сином президента Оскаром фон Гінденбургом, який привів його в оточення глави держави. Представник армії та аристократ зі зв'язками у політиці припав до душі Гінденбургу-старшому, який зробив Шлейхера своїм фактично головним радником.

Саме за протекцією Шлейхера рейхсканцлером Німеччини у березні 1930 року став лідер партії "Центр" Генріх Брюнінг, який невдовзі через його жорсткі реформи отримав у народі прізвисько "Канцлер Голод".

Протягом двох років – з березня 1930-го до травня 1932-го – Брюнінг утримувався на посаді, намагаючись зберегти країну в епоху Великої депресії. Але був змушений піти у відставку після того, як Шлейхер вважав, що готовий грати в політиці серйознішу роль, ніж "просто" радник президента.

Гітлера вводять у гру

До травня 1932 року політичний ландшафт Німеччини дуже змінився.

Світова економічна криза 1929 року (Велика депресія) дуже вдарила по Німеччині. Падала популярність поміркованих політсил. Зростала популярність крайніх радикальних партій. З одного боку – нацистів. З іншого боку – комуністів.

У березні-квітні відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув 85-річний Гінденбург, але друге місце, набравши майже 37% голосів, здобув Гітлер.

Стало ясно, що НСДАП стає серйозним чинником великої політики, і канцлер Брюнінг взявся вирішити це питання по-своєму: заборонив загони СА. Оскільки партія Гітлера фактично стояла на двох стовпах – пропагандистській машині Йозефа Геббельса та штурмових загонах Ернста Рема (що забезпечували владу на вулиці у боях з аналогічними загонами соціал-демократів та комуністів), для фюрера НСДАП така заборона була примусом ходити на одній нозі.

Тут і вступив у гру Шлейхер, який першим прийшов до думки використати націонал-соціалістів як молодший партнер для Національної народної партії – улюбленої партії президента.

Армійський політик провів переговори з керівництвом НСДАП, на яких запропонував прибрати Брюнінга та створити новий уряд із підтримкою від націонал-соціалістів в обмін на дозвіл діяльності СА та дострокові парламентські вибори.

Заручившись згодою Гітлера та його оточення, Шлейхер прийшов із цим проектом до президента, і той погодився відправити канцлера у відставку. 1 червня 1932 року місце Брюнінга зайняв близький друг Шлейхера Франц фон Папен.

Крісло для клоуна

Франц фон Папен був членом партії "Центр", але вважався в ній кимось на кшталт клоуна. У його біографії була служба військовим аташе в США, звідки "дипломата" у 1917 році вислали за підривну діяльність, та ще й під час повернення у нього викрали саквояж із секретними документами, які виводили на німецьких шпигунів в Америці.

У політичній кар'єрі Папена всі здобутки зводилися до звання депутата прусського парламенту. Амбітний, але не надто розумний аристократ, явно не тягнув на канцлерське крісло, і коли в партії "Центр" дізналися, що Папен замінить їхнього лідера Брюнінга, то відмовилися підтримувати таку рокіровку.

Однак саме така людина і потрібна була Шлейхеру на чолі уряду, в який він сам вирішив увійти як міністр оборони. Шлейхер вважав, що зможе керувати Папеном, при цьому заручившись підтримкою президента, який, звичайно ж, привітав появу ще одного керівника країни з аристократичною приставкою "фон" (новий канцлер йому сподобався настільки, що став другом до кінця життя).

Щодо підтримки в парламенті, то, як уже сказано, новий міністр оборони розраховував на підтримку коаліції націонал-соціалістів і народних націоналістів, яка, на його думку, мала стати значно сильнішою після парламентських виборів.

Тріумф та розчарування фюрера

Шлейхер знав політику, але, як виявилося, погано знав Німеччину, а тому прорахувався. На виборах 31 липня НСДАП зробила гігантський ривок вгору - і багато в чому завдяки зняттю 15 червня заборони на діяльність загонів СА, які влаштували терор по всій країні.

За підсумками цих виборів партія Гітлера набрала рекордні для неї 37,3% – більше у відсотках за всю історію Веймарської республіки було лише СДПН у 1919-му, і то лише на 0,4%.

Але Шлейхер не врахував, що у народних націоналістів, які протеджуються президентом, фактично загальний електорат з НСДАП, і тому ця партія не тільки нічого не придбала на організованих ним виборах, а й втратила чверть своїх голосів.

А Гітлер почував себе переможцем. 4 серпня він вирушив до Берліна на зустріч із Шлейхером, де висунув нові вимоги – пост канцлера для самого фюрера та сім міністерських портфелів для його соратників.

Щоб відрізати шляхи до відступу, через добу вождь НСДАП озвучив ці умови публічно, а невдовзі Берліном поповзли чутки, що СА оточують місто і готують путч.

Проте уряд не злякався, і невдовзі Гітлер запросив нову зустріч – тепер уже з Папеном та Шлейхером. Вона відбулася 13 серпня, але фюрера нічого хорошого не чекало: обидва співрозмовники заявили, що максимум, на який може розраховувати лідер НСДАП, – це пост віце-канцлера. У свою чергу, Гітлер, розлютившись, заявив - "або канцлер, або ніхто". На що Папен відповів: остаточне рішення за Гінденбургом.

Зустріч переможця парламентських виборів із президентом відбулася того ж дня увечері. Але й ця зустріч для фюрера радісною не стала: Гінденбург запропонував НСДАП увійти до коаліції з народними націоналістами та "Центром", не обіцяючи за це посаду канцлера. Гітлер, звісно, відмовився.

Не встиг він дістатися своєї резиденції - берлінського готелю "Кайзерхоф", - як президентський палац уже видав комюніке, в якому Гінденбург "висловив жаль, що пан Гітлер не вважав для себе можливим підтримати ідею сформування національного уряду, який користується довірою президента країни, всупереч обіцянки , даному їм перед виборами до рейхстагу".

Це був сигнал і електорату, і насамперед великому бізнесу, яким вказали на винуватця того, що країна не отримає стабільного уряду, підтриманого парламентом.

Шоу у рейхстазі

Але фюрер НСДАП сигналу не прислухався і почав новий наступ. 30 серпня відбулося перше засідання рейхстагу, на якому за допомогою партії "Центр" нацисти обрали головою одного зі своїх лідерів – Германа Герінга. І 12 вересня у парламенті відбулося шоу.

Розпочали його комуністи, які внесли до рейхстагу постанову про недовіру уряду, яка перебувала у залі. Достатньо було, щоб хоч один депутат виступив із запереченням, і голосування перенесли б на другий день; але ніхто навіть народні націоналісти це не зробив.

Папен зрозумів, що зараз гримне голосування за його відставку і терміново помчав додому – там лежав уже підписаний Гінденбургом декрет про розпуск рейхстагу, який канцлер не взяв із собою, оскільки не передбачав такого повороту.

Повернувшись, він попросив слова, але Герінг "не помічав" Папена, який розмахував документом доти, доки не пройшло голосування. Розлючений канцлер кинув декрет на стіл перед головою і разом з рештою міністрів пішов із зали засідань.

Герінг тим часом оголосив, що за пропозицію комуністів проголосували 513 депутатів, проти – 32; і лише після цього взяв декрет, оголосивши, що документ завізований вже звільненим Папеном і тому недійсний.

Жодних практичних наслідків для канцлера та рейхстагу цей демарш не мав: Папен залишився на своїй посаді як "в.о.", декрет таки визнали дійсним і оголосили вибори на 6 листопада.

Отже, все звелося до того, що канцлера зробили посміховиськом; але головне в тому, що нацисти посміялися і з президента – і ось цього їм пробачити не могли. Як уже говорилося, після шоу у рейхстазі великий бізнес дав команду Тіссену перекрити фінансування НСДАП.

Шлейхер на вершині

Формально партія Гітлера на виборах у листопаді 1932 року перемогла. Фактично – зазнала фіаско, втративши два мільйони голосів (з яких один пішов улюбленцям Гінденбурга – "народним націоналістам") і отримавши пробоїну у бюджеті.

Знаючи про те, що Гітлер уразливий, Папен звернувся до нього зі старими пропозиціями, але й фюрер став у позу, також відповівши своїм старим ультиматумом.

Тоді ситуацію взяв у свої руки Гінденбург: він дав команду усьому уряду подати у відставку, після чого зустрівся з лідером НСДАП, запропонувавши йому на вибір два варіанти: або Гітлер збере більшість у рейхстазі і стане канцлером, або уряд меншості правитиме на підставі декретів президента (як це було з 1930 року), але у ньому канцлером стане Папен, а віце-канцлером – вождь націонал-соціалістів.

Фюрер визнав, що створити коаліцію в парламенті не може, але зажадав для себе посади канцлера на "декретних" умовах; Гінденбург, звісно, відмовив.

Здавалося, все повернеться до ситуації, яка вже була у попередні місяці, та призведе до нових виборів. 1 грудня Папен прибув до президента із пропозицією відновити роботу уряду на основі декретів, але він не врахував одного чинника – закулісних махінацій Шлейхера.

Міністр оборони вирішив, що він визрів для більшого. Ще останніми днями листопада він зустрівся з другою людиною в НСДАП Грегором Штрассером і запропонував передати Гітлеру пропозицію посту віце-канцлера та міністра-президента Пруссії в уряді самого Шлейхера.

Не чекаючи відповіді лідера націонал-соціалістів, Шлейхер запропонував свій план Гінденбургу; той спочатку відмовився, але пізніше – після того, як військові відмовилися гарантувати безпеку під час реалізації плану Папена, – таки погодився. 2 грудня генерал Курт фон Шлейхер став канцлером.

Однак практично в той же день новий канцлер отримав відмову від Гітлера і відразу вигадав новий план - розколоти НСДАП, запропонувавши пости віце-канцлера та рейхскомісара Пруссії Грегору Штрассеру.

 

Головний більшовик НСДАП

Грегор Штрассер був у партії Гітлера на особливому становищі. У 1924-25 роках, коли фюрер сидів у в'язниці, саме Штрассер зберіг партію і завоював собі величезний авторитет у її лавах, особливо у північних землях, включаючи Пруссію (і, відповідно, Берлін).

Штрасер був переконаним націонал-соціалістом, але не був фанатиком. Крім того, на відміну від Гітлера, він вважав, що головною частиною ідеології НСДАП є не націоналізм, а соціалізм. Будучи лідером лівої частини партії, він мав симпатії більшості рядових членів партії та СА.

При цьому Штрассер був ще й добрим організатором, який вміє знаходити потрібні кадри. І Генріх Гіммлер, і Йозеф Геббельс, перш ніж опинитися в обоймі Гітлера, проходили стажування секретарями у Штрассера.

Геббельс 1926-го був настільки "штрассерівцем", що зажадав виключення з партії "дрібного буржуа Гітлера".

Як голова політичної організації партії саме Штрассер контактував з усіма регіональними керівниками та мав вплив на них. Загалом, з цією фігурою доводилося зважати.

Тим часом уже з вересня 1932 року Штрассер став у відкриту опозицію Гітлеру. Він став закликати до того, щоби фюрер відмовився від вимоги "все чи нічого" і пішов на коаліційні переговори.

Після листопадового фіаско на виборах прихильником "віце-фюрера" став також голова фракції НСДАП у рейхстазі та член керівної п'ятірки Вільгельм Фрік, який висловлював інтереси нацистських депутатів; депутати ж побачили, що порівняно з липнем фракція втратила 34 багнети, і боялися, що після ще одних виборів мандатів втратять і вони.

Приховану підтримку Штрассеру надавали і партійні чиновники, які через перекрите фінансування втратили зарплати; з тієї ж причини зростала популярність гітлерівського заступника в загонах СА, яка й так була високою через ліві погляди вождя номер два.

До цього варто додати, що Штрассер був народжений для коаліцій: маючи доброзичливий характер, він зберігав нормальні стосунки з лідерами практично всіх партій, примудряючись дружити одночасно з аристократом-генералом Шлейхером і лідером фракції комуністів у рейхстазі Ернстом Торглером.

Тому той факт, що новоспечений канцлер звернувся саме до Штрасера, був зовсім не випадковим.

Фатальна помилка Штрассера

Проблема "віце-фюрера" була в одному: маючи на руках багато козирів, він не хотів інтригувати за спиною Гітлера, а тому поїхав обговорити пропозицію Шлейхера зі своїм шефом.

5-7 грудня у "Кайзерхофі" відбулася нарада верхівки НСДАП, а також окрема зустріч вождів номер один та номер два, на якій фюрер звинуватив свого заступника у зраді. Штрассер відкинув звинувачення, після чого, у свою чергу, звинуватив Гітлера в тому, що веде партію до загибелі.

У перепалці обоє вождя висловили все, що думали одне про одного, після чого Штрассер поїхав і наступного дня надіслав Гітлеру заяву про відставку з усіх постів. У штабі Гітлера під час його отримання сталася прострація.

Фюрер розумів: варто його колишньому заму кинути клич, і за ним піде значна частина партії. Проте Штрассер здійснив дурість, яка у підсумку коштувала йому життя, а Німеччину – цілком можливо – позбавила останнього шансу запобігти приходу Гітлера до влади: замість того, щоб організувати своїх прихильників, опальний вождь поїхав відпочивати до Італії.

Ця пауза стала порятунком для фюрера: доки супротивника не було, він об'їздив усі регіони, змусивши вождів і в центрі, і на місцях дати клятву йому особисто. На момент повернення Штрассера на початку січня у нього вже не залишилося прихильників, готових піти з ним проти фюрера.

До того ж, на початку січня фінансове становище НСДАП раптом різко покращало, чому несподівано посприяв Шлейхер.

Спілка ображених

Новий канцлер, ще не знаючи, що з націонал-соціалістами на нього чекає фіаско, розгорнув бурхливу діяльність зі створення коаліції. Причому, припускаючи, що в процесі переговорів доведеться мати справу з лівими націонал-соціалістами, соціал-демократами та профспілками, Шлейхер раптом різко полевив.

15 грудня канцлер виступив із програмою уряду, в якій запропонував низку реформ, серед яких – відчуження у юнкерів Пруссії, що розорилися, 800 тисяч акрів землі і роздачу її 25 тисячам селянських сімей, а також держконтроль за цінами на вугілля та м'ясо. Паралельно Шлейхер готував проект масштабних громадських робіт зменшення безробіття (який пізніше реалізував Гітлер).

Але ліві ініціативи канцлера відштовхнули від нього тих, на кого він завжди спирався – олігархів. Великий бізнес раптом зрозумів, що виростив "аграрного більшовика" і що навіть альтернатива в особі Гітлера не така вже й погана.

Незабаром канал фінансування НСДАП через Тіссен знову відкрився, на що вплинув ще один несподіваний поворот.

Союз канцлера зі Штрассером створив двох незадоволених, які ненавиділи один одного, але опинилися в одному човні – Гітлера та Папена. У середині грудня колишній канцлер надіслав фюреру НСДАП лист із пропозицією таємної зустрічі.

Вона відбулася 4 січня 1933 року у Кельні. Папен запропонував Гітлеру рівноправність в уряді, а фюрер запропонував колишньому канцлеру другу посаду в його кабінеті.

Принципово вони домовились. Так утворився другий тандем, боротьба якого з тандемом Шлейхер – Штрассер і призвела до Веймарської республіки до загибелі.

Шлейхер втрачає все

Зустріч у Кельні таємницею не вийшла: вже 5 січня ранкові берлінські газети вийшли з великими заголовками, в яких Папена звинувачували у зраді Шлейхера. Там були фото Папена, що входить до будинку барона Курта фон Шредера, де проходила зустріч.

Пізніше стало відомо, що фотографів послав Шлейхер і він організував злив інформації в ЗМІ. Скориставшись негативною пресою, яку отримали Папен та Гітлер, канцлер взявся за активне просування проекту своєї коаліції.

6 січня він привів Штрассера до президента, і колишній заступник фюрера НСДАП на цій зустрічі погодився стати віце-канцлером.

Шлейхер був переконаний, що його союзник зможе вивести з фракції націонал-соціалістів щонайменше 60-70 осіб, а тому випромінював оптимізм. 15 січня у розмові з Куртом фон Шушнігом, тодішнім австрійським міністром юстиції (і майбутнім главою уряду Австрії), канцлер заявив, що "гер Гітлер вже не проблема, його рух більше не становить політичної загрози, доля його вирішена, він канув у минуле".

Однак це був чи не останній день гарного настрою для Шлейхера. Незабаром ліві профспілки відмовилися з ним співпрацювати, не повіривши в несподіваний "більшовизм" генерала-аристократа, а лідер "народних націоналістів" Альфред Гугенберг, навпаки, повірив у "більшовизм" канцлера і, дізнавшись про переговори Гітлера з Папеном, сам пішов до вождя із пропозицією коаліції.

Більше того, дізнавшись про провал всіх планів, від Шлейхера пішов Штрассер. Він спробував повернутися до Гітлера, але той не прийняв зрадника назад. Втім, розпад тандему "ШШ" вже не мав значення, оскільки інший тандем на очах набирав вагу і ставав головним фаворитом у боротьбі за владу.

До всіх нещасть саме у січні Шлейхер посварився із сином президента Оскаром фон Гінденбургом. Причина достовірно невідома, та й не така вже й важлива – важливо те, що Оскар перестав бути провідником канцлера до батька і став виконувати ту ж роль для Папена, з яким також мав дружні стосунки з часів спільної військової служби ще за Вільгельма II.

Пізніше, згадуючи ці дні, Шлейхер сказав, що був канцлером всього 57 днів, і щодня мене хтось зраджував. До останньої декади січня він залишився без союзників.

"Взяття" президентського палацу

Перш, ніж перейти до фінального акту трагедії, варто згадати те, про що йшлося на чолі про комуністів: чи могли вони без жодних умов підтримати будь-який варіант, який не дав би нацистам прийти до влади.

Так от, у січні 1933 року був тільки один проект, який міг протистояти створенню уряду Гітлера - Папена, і це був кабінет Шлейхера - Штрассера, що не відбувся.

Враховуючи ліві настрої канцлера та приятельські відносини Штрассера з Торглером, не виключено, що КПГ віддала б голоси цьому уряду, проте вона не мала шансу на таке голосування, бо до рейхстагу цей проект так і не дійшов.

Якщо у кого і був шанс запобігти нацистській диктатурі, що насувається, в останній момент, так це у союзника Гітлера Папена, який аж до кінця січня плекав думку переграти всі домовленості і знову стати канцлером за допомогою "народних націоналістів".

27 січня, всього за три дні до призначення Гітлера, Геббельс писав у своєму щоденнику, що канцлером все ще може стати Папен. Але перебіг подій складався на користь колишнього канцлера.

15 січня – у той самий день, коли Шлейхер був переконаний, що з Гітлером покінчено, – НСДАП виграла невеликі місцеві вибори в районі Ліппе (та й щодо – набравши 39%), але роздули в ЗМІ цю перемогу так, ніби йдеться про тріумфальне повернення націонал-соціалізму у масштабах країни.

Це вплинуло на розум багатьох політиків, включаючи статс-секретаря президента Отто Мейснера та сина глави держави Оскара фон Гінденбурга.

Увечері 22 січня вони приїхали до друга Папена з військової служби, тоді ще нікому не відомого націонал-соціаліста Йоахима Ріббентропа, де на гостей чекали Папен, Гітлер, Герінг і Фрік.

У цьому будинку відбулася бесіда Оскара Гінденбурга і Гітлера віч-на-віч, після якої син президента, який завжди зневажав (як і його батько) нацистів, став переконаним прихильником фюрера.

Що ж до Мейснера, він був професіоналом канцелярської роботи без політичних поглядів, обіймав посаду статс-секретаря (глави президентської канцелярії) і в соціал-демократа Еберта, і в консерватора-аристократа Гінденбурга. А вчасна поїздка до Ріббентропа дозволила йому залишитися главою канцелярії і в Гітлера – аж до самогубства останнього. Більше того, навіть у травні 1945-го Мейснер був статс-секретарем у Карла Деніца, який протягом трьох тижнів обіймав посаду рейхспрезидента вже зниклої імперії.

Канцлер

23 січня було фактично вирішено долю канцлера Шлейхера. Цього дня він прибув до президента, щоб повідомити, що коаліцію створити не вдалося, і попросити про розпуск рейхстагу та правління за допомогою декретів. Однак Гінденбург нагадав Шлейхеру, що за таке ж прохання був звільнений Папен, і відмовив.

Тепер відставка канцлера була лише питанням часу – тим більше, що оточення президента було вже на боці Папена та Гітлера. Щоправда, Шлейхер ще раз спробував усе переграти, запропонувавши лідеру НСДАП домовитися з ним, а не з Папеном, але фюрер не виявив інтересу до цієї пропозиції.

У неділю, 29 січня, Шлейхер подав Гінденбургу заяву про відставку. Увечері того ж дня Герінг, який підтримував зв'язок із президентським палацом, прибув до "Кайзерхофу" і повідомив, що наступного дня Гітлера оголосять канцлером.

Наступного дня справді все відбулося. Опівдні 30 січня Гінденбург прийняв Гітлера, Папена та інших міністрів нового кабінету.

А ввечері того ж дня загони СА зі смолоскипами промарширували повз "Кайзерхофа", на балконі якого стояв новий рейхсканцлер.

Ніхто проти не виступив. Заклик комуністів до загального страйку та незрозумілі чутки про те, що Шлейхер хоче підняти військових, - от і весь "опір", який був чинений приходу Гітлера до влади.

І це – незважаючи на те, що ще 1930 року Гітлер відкрито заявив, що після його приходу до влади полетять голови всіх, хто винний у "трагедії 1918 року". Веймарська республіка скоїла самогубство, і голови почали летіти вже дуже скоро.

Народження диктатури

Гінденбург та Папен вважали, що тримають Гітлера у своїх руках. Віддавши фюреру НСДАП посаду канцлера, Папен та його прихильники зайняли вісім міністерських крісел з 11. Націонал-соціалістам, крім канцлерського крісла, дісталися лише МВС для Вільгельма Фріка (яке не командувало поліцією – та була у віданні земель, – а контролювало її). міністра без портфеля для Германа Герінга

Але була одна суттєва деталь, яку президент і віце-канцлер упустили: Герінгу дістався скромний пост поліцай-президента Пруссії. У поєднанні з приходом Фріка до МВС цей пост давав нацистам саме те, що їм було потрібно, – повну свободу дій для штурмовиків СА у головній землі країни (насамперед – у Берліні).

Більше того, Герінг створив додаткові загони поліції у складі 50 тисяч осіб, з яких 40 тисяч становили загони СА. Штурмовикам тепер не тільки не треба було боятися влади – вони самі нею стали.

І це відіграло важливу роль на нових парламентських виборах – у березні 1933 року. Втім, ще до виборів сталася подія, яка фактично стала стартом для встановлення нацистської диктатури: увечері 27 лютого спалахнула будівля рейхстагу.

Усієї інформації про те, що сталося тоді, вже ніхто ніколи не дізнається. Відомо, що палієм був колишній комуніст Маринус ван дер Люббе, але так само достовірно відомо, що вогнищ займання було кілька, і злочинець-одинак не зміг би організувати пожежу, яка знищить всю будівлю.

Нацисти того ж вечора оголосили підпал рейхстагу "злочином комуністів". Влітку 1933 року у цій справі судили колишнього лідера фракції КПГ у парламенті Ернста Торглера, а також трьох болгарських комуністів – Георгія Димитрова, Василя Таньова та Благо Попова. Але вже в умовах повного панування партії Гітлера всі четверо були виправдані, а сам суд перетворився на тріумф Димитрова та ганьбу для Герінга.

Але задовго до суду, вже в перші дні після пожежі, ніхто не сумнівався, що комуністи ні до чого: все настільки пахло нацистською провокацією, що навіть фракція "Центр" у рейхстазі зажадала створити парламентську комісію з розслідування цього злочину.

Однак усі ці наслідки вже не мали значення. Мало значення те, що наступного дня після підпалу будівлі рейхстагу Гітлер представив на підпис президенту Гінденбургу проект декрету "Про охорону народу та держави", який припиняв дію семи статей конституції, які гарантували свободу особи та права громадян.

Назвавши цей проект "захисним заходом проти насильницьких дій комуністів, які становлять загрозу для держави", Гітлер вимагав права: обмежувати свободу особистості та свободу думок, включаючи свободу друку, а також свободу зборів та спілок; порушувати таємницю листування, телеграфного та телефонного зв'язку; влаштовувати домашні обшуки, конфіскувати майно.

Президент, який за збігом обставин у вечір пожежі вечеряв із віце-канцлером Папеном неподалік рейхстагу та залишився під сильним враженням від побаченого, декрет підписав. І почався терор – формально лише проти комуністів, але діставалося і соціал-демократам, і навіть партіям центру. За тиждень до виборів агітаційну кампанію всіх противників НСДАП (крім "народних націоналістів") було зірвано.

Проте 5 березня, навіть незважаючи на нацистський терор та офіційні заборони на проведення мітингів КПГ та СДПН, незважаючи на закриття газет та журналів комуністів та соціал-демократів, НСДАП не набрала навіть 50% голосів, а її ліві опоненти у сумі взяли 37% .

Але кількість голосів не мала значення, оскільки у руках Гітлера вже була реальна влада. Незабаром після виборів мандати комуністів було анульовано, а в липні 1933 року було розпущено взагалі всі партії, крім націонал-соціалістичної. У листопаді відбулися ще один "парламентські вибори", але в них уже ніхто, крім НСДАП, не брав участі.

При об'єктивному погляді стає очевидним, що ніхто нацистів до влади не вів – вони взяли її завдяки збігу об'єктивних та суб'єктивних обставин. Причому, якби склалися суб'єктивні обставини інакше, фюрер взагалі міг би ніколи не прийти до влади. Це було абсолютно не зумовленим результатом.

Не голосувала ніколи за Гітлера і більшість німців, навіть на виборах у березні 1933 року, що проводилися в умовах нацистського терору.

А головною з обставин, що призвело Гітлера до влади, було споконвічне бажання сильних світу цього грати партію зі злом, вважаючи, що воно може бути йому підконтрольним.

 

Еліта Німеччини вважала, що вона використовує Гітлера для якихось своїх інтриг та у своїх інтересах. І фактично сама призвела свою країну до катастрофи.

Читайте также
Будь-яке копіювання, публікація, передрук чи відтворення інформації, що містить посилання на «Інтерфакс-Україна», забороняється.